Коли дивлюсь на кольорове вирішення Вашої символіки, мені здається, що С.Тигипко — молодший брат В.Януковича, коли глибокодумно медитую на символіку Партії Регіонів, в якийсь момент починає здаватись, що вони теж — молодші брати…
То «Сильна Україна» — молодший брат молодшого брата, чи то така прикра випадковість символіки?
Однозначно погоджуюсь, що питання приватизації складне і неоднозначне. Концептуальною є не приватизація, а проблема власності. Тут водночас виступає питання результату діяльності людини і права на матеріальний/природний ресурс, що далеко не одне і теж. Однак у такій «агітці» не вважала за доцільне розкривати всі проблеми. Це, врешті, неможливо. Дякую, що закцентували на цьому увагу, це ще раз підкреслює актуальність даного питання, спробую пізніш деякі моменти вияснити глибше.
Бог є любов.
До певного моменту (профанного) — зуби почистити, на роботу сходити… ми здатні йти на запасах власного ресурсу, хоч воно зовсім не значить, що ми без Бога.
Коли постає питання дати відсіч хамові, який вищий від тебе в «табели о рангах», простити зрадника, здійснити дію, яку все суспільство вважає абсурдом…
в кожного цей момент «свій», те, що для одного просте й легко подоланне, для іншого — неймовірний тягар. Момент — це те, що вимагає виходу «поза себе», те що ти ще не здійснював. (Це не епатаж, який часто намагається імітувати вказану дію, а справжня смислова дія).
Ігоре, ви схожі на Савла, ви здатні на дію, здатні на Богоборство. А тільки через Богоборство насправді приходять до Бога. Успіхів Вам.
Євгеніє, ваші міркування про те, яка людина «погана» нагадують деякі етичні системи, які внаслідок аналогічного міркування приходять до висновку, що єдиною етичною дією є суїцид, в силу того, що життя людини обовязково приносить шкоду середовищу.
В даному випадку ви повторюєте доволі розповсюджену думку про сакралізацію «знаряддя тортур». Хрест не є «орудием пыток». Хрест — глибинний езотеричний, далеко дохристиянський символ, що означає Ворота Раю, входження в містичний простір Бога, яке відбувається в людському серці. Кристал, Вівтар, Ваджра, Зікр — різні назви різних культур і релігій одного процесу.
Такий малюнок — свідчення цілковитого нерозуміння суті сакралізації хреста.
В даному випадку хочу погодитися із вище наведеною табличкою. Дуже часто інституціональна релігійність супроводжується десуб*єктизацією і своєрідною нівеляцією особистості.
Водночас істинна релігійність має цілком протилежну логіку. Молитва потрібна не для того, щоб нічого не робити, а щоб бути здатним здійснити те, що без підтримки Бога (любові) ти здійснити не здатен. Молитовна дія — це дія найвищого опору, а не інфантилізоване повторення ритуалів.
Ось про «зустріч з Богом» словами науки. А.Маслоу називав це переживання самоактуалізацією і вважав, що його здатні переживати всього кілька % людей. За Маслоу саме ці люди є психічно здоровими.
Маслоу утверждал, что самоактуализирующиеся люди часто переживают моменты благоговейного трепета, восхищения и экстаза. В такие моменты очень сильной самоактуализации, которые он назвал вершинными переживаниями, люди настолько погружаются в определенную деятельность, что теряют чувство времени и места. По наблюдениям Маслоу, люди, испытавшие вершинные переживания, часто полагают, что произошло нечто очень значительное и ценное.
Для измерения склонности к вершинным переживаниям наиболее часто используют «Шкалу вершинных переживаний» (Mathes et al., 1982). В исследовании с использованием этого теста из 70 пунктов были получены некоторые данные в поддержку взглядов Маслоу. Например, люди, получившие высокие показатели по шкале, сообщали о случаях трансцендентных, мистических переживаний и ощущении большого счастья. Высокие показатели также соответствовали образу жизни, ориентированному на «бытийные» ценности, такие как истина, красота и справедливость (Mathes et al., 1982).
:))))ото не думалось, що воно — поезія:))).
Виявляється вибори — це поезія! супер! Дай, Боже поетичного натхнення :))). Вже й ця політична придибенція стала враз симпатичнішою:)). Дякую, Дмитре за оригінальний і цікавий погляд:))
Константація факту є безоціночна.
Тобто — нічне читання Кобзаря. Крапка.
Якщо нічне читання Кобзаря=не робота=ніщо=оцінка"-",
Важка праця Марь-Ванни=робота=щось=оцінка"+" — то це звинувачення у не-роботі.
Кого мала на увазі під Марь-Ванною. Не тих тихеньких виконавців, які часто невидимо для інших виконують велетенські об*єми рутинної роботи, а ту численну гвардію, яка позавчора натхненно прославляла Ілліча, вчора — Шевченка, сьогодні готує оди Путіну.
Для мене організація і проведення 4000 км поїздки-екскурсії-прощі Україною протягом 10 днів, де Канів був тільки епізодом, для більш ніж 20 молодих людей було великою і відповідальною роботою. Роботою, якою я задоволена і вважаю її важливою і потрібною.
Ви маєте право вважати інакше. Тількт це не константація факту, а Ваша думка.
Увечері 16 вересня вітер ніяк не давав змогу з десятку журналістів запалити свічки в пам'ять про загиблого журналіста Георгія Ґонґадзе.
а це — чим не збочення? ну, не цілу ніч, а тільки 15 хвилин. А що, міра збочення — в хвилинах?
І чому ви звинувачуєте мене, що я не працюю?
звідки ви знаєте, хто працює і як?
Я не виправдовуюсь. З якого б то дива?
ну вважаєте ви мене збоченцем, то вважайте.
Просто за Вашою логікою запишіть у збоченці Івана Липу та Бориса Грінченка. Їй-бо, в такому товаристві я й збоченцем не проти побути.
Ігоре, від імені збоченців повідомляю, що ми не перші. Першими були засновники «Братства/братерства Тарасівців» (І. Липа, В.Боровик, Б.Грінченко, М.Міхновський), які влітку (? навесні) 1891(?1892) року відвідали могилу Шевченка і після ночі читання «Кобзаря» прийняли рішення створити організацію. То була перша українська політична організація, яка потім переросла в РУП. Нажаль не можу відновити джерело і тому цитую по памяті спогади одного з них (ймовірно В.Боровика): «Як ми завершили читати, сльози потекли з очей і було враження таке, як на Великдень. Ми сміялися і обіймали один одного як діти, і кожен вже розумів, що щось сталося, щось відбулося, і саме о тій хвилі прийняли рішення заснувати Братство».
«Ми, яко космофіли, що любимо усе людство, і всім людям бажаємо однакового добра і однакової волі, мусимо бути також націоналами, і дати задля добра усього людства ще одну вільну духом одиницю — націю, бо так підказує нам моральне почутє наше...»
Хай простять мені братчики можливі неточності в цитатах.
Для мене куди більшим збоченням є імітація ввічливості, коли всі роблять вигляд, що слухають Шевченка, а якась Марь-Вановна чи Пьйотр-Петрович, що ніколи не відкриють «Кобзаря» тет-а-тет академічно поставленим голосом щось «вещає», а публіка з полегшенням зітхає, коли нарешті все заверщиться.
Я розумію твій/твоєї матусі страх. СТРАХ.
Страх бути знищеним за те, що ти є СОБОЮ.
ВІН навіть не радянський, він архетипічний. Це не параноя, це первородний гріх. Принамні український первородний…
Він створює ілюзію, що якщо ти не будеш собою — залишишся жити.Звідси наші численні відмови від українства…
Це ілюзія.
Ілюзія, яка рано чи пізно відкривається жахом усвідомлення, що навіть живучи, будучи не-собою, ти НЕ ЖИВЕШ.
Голгофа: бути СОБОЮ чи жити не-собою.
Воскресіння: ЖИТИ будучи СОБОЮ.
Правда: Ми хочемо ЖИТИ будучи СОБОЮ.
Це нагадало мені ситуацію, коли ми у 2005 (!) році, мандруючи Україною та заїхавши в Канів, вирішили ніч провести на могилі Тараса, читаючи «Кобзар». Ту ідею підказали нам братчики із «Братства Тарасівців», які саме так створили першу на Україні політичну організацію. «Озброївшись» Кобзарем ми десь о 22.00 піднялися на Чернечу гору. Та тільки стали і почали читати, як звідкись з*явилися два «стражі порядку» і почали захищати чи то Шевченка від нас, чи то нас від Шевченка.
Всі наші вмовляння:«Стійте тут біля нас і спостерігайте, дивіться, що ми нічого поганого не робимо» — були цілком марні. Врешті нас обізвали сатаністами, од яких покоя немає.
Так годину побалакавши з ними ми змушені були піти геть.
Було відчуття дикого безсилля, що в Українській державі ти навіть до Тараса не маєш права прийти тоді, коли хочеш і спілкуватися з ним так, як хочеш.
Міліціонери асоціювалися із царською охранкою,
а ми?
хто ми?
Якби Калігула вмер у 3-річному віці, чи стало б 1 століття гуманнішим? А якби вмер Сталін?
Негативні впливи Маркса чи Ніцше є водночас позитивними можливостями суспільства подивитися на себе.
Ми всі носимо в собі і Маркса, і Ніцше, і Кєркергора. В тій чи іншій формі вони підривали брехню, на якій стояло суспільство. Інколи з брехнею летіло сторч і саме суспільство. До речі, християнство теж можна розглядати як інквізиційні вогні (до речі, останні з них горіли таки в 19 ст.)
Видається, що суть не в доктринах і догмах, а в людській природі, яка будь-що може перевернути на свою егоїстичну користь.
Водночас якщо буде з того матеріалу щось формуватися у вкурсі, чи ще якось… то можна було б щось дописати :))
То «Сильна Україна» — молодший брат молодшого брата, чи то така прикра випадковість символіки?
До певного моменту (профанного) — зуби почистити, на роботу сходити… ми здатні йти на запасах власного ресурсу, хоч воно зовсім не значить, що ми без Бога.
Коли постає питання дати відсіч хамові, який вищий від тебе в «табели о рангах», простити зрадника, здійснити дію, яку все суспільство вважає абсурдом…
в кожного цей момент «свій», те, що для одного просте й легко подоланне, для іншого — неймовірний тягар. Момент — це те, що вимагає виходу «поза себе», те що ти ще не здійснював. (Це не епатаж, який часто намагається імітувати вказану дію, а справжня смислова дія).
Ігоре, ви схожі на Савла, ви здатні на дію, здатні на Богоборство. А тільки через Богоборство насправді приходять до Бога. Успіхів Вам.
Такий малюнок — свідчення цілковитого нерозуміння суті сакралізації хреста.
Водночас істинна релігійність має цілком протилежну логіку. Молитва потрібна не для того, щоб нічого не робити, а щоб бути здатним здійснити те, що без підтримки Бога (любові) ти здійснити не здатен. Молитовна дія — це дія найвищого опору, а не інфантилізоване повторення ритуалів.
Маслоу утверждал, что самоактуализирующиеся люди часто переживают моменты благоговейного трепета, восхищения и экстаза. В такие моменты очень сильной самоактуализации, которые он назвал вершинными переживаниями, люди настолько погружаются в определенную деятельность, что теряют чувство времени и места. По наблюдениям Маслоу, люди, испытавшие вершинные переживания, часто полагают, что произошло нечто очень значительное и ценное.
Для измерения склонности к вершинным переживаниям наиболее часто используют «Шкалу вершинных переживаний» (Mathes et al., 1982). В исследовании с использованием этого теста из 70 пунктов были получены некоторые данные в поддержку взглядов Маслоу. Например, люди, получившие высокие показатели по шкале, сообщали о случаях трансцендентных, мистических переживаний и ощущении большого счастья. Высокие показатели также соответствовали образу жизни, ориентированному на «бытийные» ценности, такие как истина, красота и справедливость (Mathes et al., 1982).
Що шерхне Небо на долонях квітів…
Що сила доторку
Твоєї Суті
Мені дорогу відкриває
в Рай…
Я хочу бути Ангелом…
Тобі віддати
і
Тебе забрати…
Я хочу, щоб Бог на нас дивився…
Без покривала…
Так… одізвалося не в тему…
Виявляється вибори — це поезія! супер! Дай, Боже поетичного натхнення :))). Вже й ця політична придибенція стала враз симпатичнішою:)). Дякую, Дмитре за оригінальний і цікавий погляд:))
Тобто — нічне читання Кобзаря. Крапка.
Якщо нічне читання Кобзаря=не робота=ніщо=оцінка"-",
Важка праця Марь-Ванни=робота=щось=оцінка"+" — то це звинувачення у не-роботі.
Кого мала на увазі під Марь-Ванною. Не тих тихеньких виконавців, які часто невидимо для інших виконують велетенські об*єми рутинної роботи, а ту численну гвардію, яка позавчора натхненно прославляла Ілліча, вчора — Шевченка, сьогодні готує оди Путіну.
Для мене організація і проведення 4000 км поїздки-екскурсії-прощі Україною протягом 10 днів, де Канів був тільки епізодом, для більш ніж 20 молодих людей було великою і відповідальною роботою. Роботою, якою я задоволена і вважаю її важливою і потрібною.
Ви маєте право вважати інакше. Тількт це не константація факту, а Ваша думка.
????
на відміну від...???
як це розуміти?
Я пояснюю свою позицію і її джерела.
а це — чим не збочення? ну, не цілу ніч, а тільки 15 хвилин. А що, міра збочення — в хвилинах?
І чому ви звинувачуєте мене, що я не працюю?
звідки ви знаєте, хто працює і як?
Я не виправдовуюсь. З якого б то дива?
ну вважаєте ви мене збоченцем, то вважайте.
Просто за Вашою логікою запишіть у збоченці Івана Липу та Бориса Грінченка. Їй-бо, в такому товаристві я й збоченцем не проти побути.
«Ми, яко космофіли, що любимо усе людство, і всім людям бажаємо однакового добра і однакової волі, мусимо бути також націоналами, і дати задля добра усього людства ще одну вільну духом одиницю — націю, бо так підказує нам моральне почутє наше...»
Хай простять мені братчики можливі неточності в цитатах.
Для мене куди більшим збоченням є імітація ввічливості, коли всі роблять вигляд, що слухають Шевченка, а якась Марь-Вановна чи Пьйотр-Петрович, що ніколи не відкриють «Кобзаря» тет-а-тет академічно поставленим голосом щось «вещає», а публіка з полегшенням зітхає, коли нарешті все заверщиться.
Страх бути знищеним за те, що ти є СОБОЮ.
ВІН навіть не радянський, він архетипічний. Це не параноя, це первородний гріх. Принамні український первородний…
Він створює ілюзію, що якщо ти не будеш собою — залишишся жити.Звідси наші численні відмови від українства…
Це ілюзія.
Ілюзія, яка рано чи пізно відкривається жахом усвідомлення, що навіть живучи, будучи не-собою, ти НЕ ЖИВЕШ.
Голгофа: бути СОБОЮ чи жити не-собою.
Воскресіння: ЖИТИ будучи СОБОЮ.
Правда: Ми хочемо ЖИТИ будучи СОБОЮ.
Всі наші вмовляння:«Стійте тут біля нас і спостерігайте, дивіться, що ми нічого поганого не робимо» — були цілком марні. Врешті нас обізвали сатаністами, од яких покоя немає.
Так годину побалакавши з ними ми змушені були піти геть.
Було відчуття дикого безсилля, що в Українській державі ти навіть до Тараса не маєш права прийти тоді, коли хочеш і спілкуватися з ним так, як хочеш.
Міліціонери асоціювалися із царською охранкою,
а ми?
хто ми?
Негативні впливи Маркса чи Ніцше є водночас позитивними можливостями суспільства подивитися на себе.
Ми всі носимо в собі і Маркса, і Ніцше, і Кєркергора. В тій чи іншій формі вони підривали брехню, на якій стояло суспільство. Інколи з брехнею летіло сторч і саме суспільство. До речі, християнство теж можна розглядати як інквізиційні вогні (до речі, останні з них горіли таки в 19 ст.)
Видається, що суть не в доктринах і догмах, а в людській природі, яка будь-що може перевернути на свою егоїстичну користь.
тут детальніша інформація